Faces of FAR: Dessislava Argirova

Today, June 5. 2022, under the column "Faces of FAR" we talk to Desislava Argyrova, FAR’s lawyer in Varna.

Date of interview: 1 June 2022

Interviewer - Anna Velikova

Anna - At the beginning of our conversation, I want to ask you to share a little bit about yourself

Dessislava - I live in my hometown Varna. This is where I'm listed with The Bar Association. What I devote most of my time to is providing free legal aid to Ukrainian refugees, and this sets up, hopefully successfully, the puzzle of my life. I've wanted to specialize in some kind of direction for a long time. I graduated from law school, and now the war that took place in Ukraine gives me the opportunity to specialize and help.

Anna - Yes, and that's extremely important. You mentioned that you were part of the Varna Bar Association. You're a lawyer. What was the reason you enrolled Law as a specialty?

Dessislava - When I graduated from the Varna Language School in 1998, it was very popular for everyone to be doctors, economists or lawyers. I loved history and literature because I'm a humanitarian, the exact sciences bother me a little bit. That was how I made my choice back in these days. After that, I mainly worked in real estate in international companies. After returning from Spain, where I studied European law in Barcelona, I worked in the legal sector until 2015, but not as a lawyer. The entry itself took place in 2015. A fellow lawyer suggested that we set up a law firm, and that was the reason for my entry as a lawyer. Me and my colleague worked together, and then another colleague and I dealt with flight cancellation cases. And then finally I worked in my own law firm. In the meantime, I have enrolled in a PhD that set the beginning of more concrete work related to the integration and protection of refugees.

Anna - How exactly did you get acquainted with refugee and migration law? How does this transition from real estate to work with refugees?

Dessislava - The truth is that, after graduating from law school, I went to Spain very quickly to specialize. I lived in Barcelona for four years. When I came back, I had a lot of nostalgia for the Spanish language. That's how I found a company that was looking for a Spanish-speaking lawyer. That's where this real estate business started. After they went bankrupt, I started at a Russian real estate company, but they went bankrupt a little later. This coincided with the birth of my son, and during this period I worked from home.

In 2015, as I mentioned, I enrolled in the Varna Bar Association and together with my colleague we worked on various cases. I stayed there for less than a year, and then went to the next law firm where I was involved in aviation affairs. That's the first time I've had the experience of hearings. I had to go through stage fright, to learn how to calmly walk into the hall. It's one thing to prepare documents in your office, it's another to appear in court - that's where you already cover the whole process. That was all very useful for me.

Regarding this dissertation, which I mentioned earlier, I am preparing it under the direction of Assc. Dr.S.A. Maria Zheleva. A lot of people applied for the position which I ultimately and was consequently offered three topics, of which only the one related to refugees had an international element. And to be honest, I chose it because of the international element and the languages, because at the time I did not know what a refugee was. Here in Varna, we are far from this flow of refugees that you have in Sofia.

Anna - You're a lawyer at FAR now. How did the Foundation become a part of your life?

Dessislava - It was after this topic had already bored me somewhat, I wanted to have contact with people, to have experience on the field. But I didn't have that opportunity because of the COVID pandemic, even though I had even planned to go to Valencia to visit the refugee camps there. At the end of last year, I said to myself, "Ok, I don't have time to delay my research anymore, I'll conduct it remotely." However, right in this moment the war suddenly sets on. Things were moving very quickly, we had two special trainings. At that moment, I was like, "Behold, my time has come! There are loads of people who come here and need help." In fact, it became the other extreme. At the trainings I saw FAR’s job opening for a lawyer in Varna. I decided to apply for this position, and, to my delight, I was accepted as part of the team. That's how it all happened.

Anna - You really became an indispensable person for FAR. But you work with hundreds of people every day, and these people want help from you. How do you manage not to burn?

Dessislava - It's hard for us, the people on the field. I'm here with two volunteers from Ukraine (Viktroria Stahova and Viktoria Sydorenko) and without them I would have burned. It's very difficult when you have to face these problems, when you see the confusion in their eyes. A large volume of people asking questions one after the other, and you don't have answers. On top of that, you have to speak Russian. That's why I'm saying I'm very lucky with the two Ukrainians on both sides taking on a very big part of the burden.

I understand both sides: the government and the refugees. I am deeply convinced that both sides are trying to do their best. Nobody does anything on purpose. The point is, no one really expected this to happen and no one was prepared.

Yes, perhaps the polls should have been released earlier, and the needs of refugees could have been identified from the outset. We can think about the subject for a long time and highlight omissions and mistakes. But the truth is that actions overtake decisions - I can say this as a direct observer. It's very hard to work on the field, that's what my colleagues also share. There are times when your brain literally blocks, you just listen, but you don't hear, you don't perceive. You just sit and watch, and the questions keep on coming.

For example, in the hotel we were at a not very stable table, and people had surrounded us from all sides. In this position, I tried several times to get into the questionnaire system that was consistently blocking my attempts. People around us were tapping nervously with their registration cards. Meanwhile, a lot of people were reaching out to me on my phone, and in front, a queue of refugees were asking questions. And for every single one, their question is the most important.  

At some point of over-tension, I realized that there is no point in entering a system that does not work and there is some other way to count these people. Then we decided to go room by room and thus enroll people who have special needs, such as blind people or adults over the age of 70. A lot of these people don't have escorts who could help them fill out this survey. On top of that, the system constantly blocked and I saw it with my own eyes for 2-3 hours, during which I was trying to get in. Out of 50 attempts, I've managed at the most, five times. Those on the front line take all the absurdity out of disorganization.

Anna - What's the hardest thing for you?

Dessislava - The hardest I experience is that people who can cope on their own and are of working age and do not have an urgent need for help insist on having their questions answered, always occupy the most central places, and thus do not allow access to those who actually need help to get it. These people can't even physically reach us when we're in places. It becomes an energy chokehold, and you have to be polite and understanding in these moments. And those who really need help are patiently waiting sideways.

And they need help urgently: there are cases of disabled people, the elderly, young children. I had a case of a woman who was in her 70s with a young child, and I also had a case of cancer. When you know there are people like that and you're looking for a solution for them, but at the same time you're surrounded by people asking if they're going to be close to the sea or if there's going to be air conditioning... Yes, this is important, but the main problem is that there was no timely identification of vulnerable persons. That weighs on me. I am glad that for at least one hotel where there were the most people, we were able to separate these groups and I believe that on our part we have done everything to help these people get the help they need.

There are other severe cases: pregnant women and newborns who do not have a GP and at the same time are being sent away from the NRA because they are not an emergency. I'm a mother myself, and I know what it feels like and how helpless you are when you give birth, to what extent you and the child need to be taken over by the health system, and we're talking about a foreign country.

I believe that more people needed to be mobilised in this process so that we do not now have such a boom in stress in which human capacity cannot bear such pressure. That's one of the main gaps.

Anna - In the face of such tension, how do you balance personal and professional life?

Dessislava - I can feel that this work is completely engulfing me, as if I'm in some dream that I can't wake up from, because when you've encountered this, you've talked to these people and they're around you. As of 8:30 a.m., no matter at what time I leave, I have to report my activity, give feedback. To make it quality, I have to read all the time. At some point, I realize that what I’ve consulted today is no longer relevant. My brain works for 24 hours. I very much hope that things will calm down in the summer, that maybe there will be a breath of air. Because you also have to be rested to have the energy to help.

Anna - If we turn back time now, would you agree to work in refugee and immigration law?

Yes, I would, because I have attracted this in some subconscious way. I like to help people. I have always wanted to combine the law (what took me more than 20 years of conscious life, to which I devoted time, effort). My dream is to combine law and art. At the moment, I am very happy that I was able to combine the theme of the dissertation with the work of a lawyer, which is really a miracle. And as busy and complicated as it is, I know this is the way. If I can combine it with dance, art, self-expression - it's something I dream about and I think that's my strength. I want to help the children so that they can, through art, overcome stress, communicate with each other, and, if they find their way, I'd be in the right place. This is the way.

Anna - What motivates you?

Dessislava - It motivates me that I'm being interviewed by a lovely girl named Annie, who is part of this community, because there are no random things, and with me there's always a big role to play and sometimes it's hard to put them in the right words. But tell me how it's possible to be interviewed by a girl who's Ukrainian and gives her whole heart to work. On my left side with me is standing Victoria, who is also Ukrainian, and from unknown paths comes all the way from Spain, becomes part of the same team, gives as much as possible to the people and at any moment is ready to take over the relay. As soon as I met her and went to accommodate her in the refugee center, she immediately started helping there, started talking to people, helping them. I've never met so many dedicated people in one place.

Valeria, who is constantly behind me and supports me in every situation. I feel like these are angels, not human. I say it with an absolutely pure conscience and with all my heart. People motivate me!

UKR

Сьогодні, 05.06.2022 в рубриці «Обличчя ФАР» розмовляємо з Десіславою Аргіровою, адвокатом ФАР у Варні

Дата інтерв’ю : 1 червня

Інтерв’юєр Анна Великова

Анна - На початку нашої розмови  я хочу тебе попросити розповісти щось про себе, чим  ти сама поділилась б?

Десіслава - Я живу у Варні, в рідному місті, тут я зарахована до колегії адвокатів. Основну частину свого часу присвячую наданню безкоштовної правової допомоги українським біженцям, і це, сподіваюся, успішно складає пазл мого життя. Я давно хотіла спеціалізуватися в якійсь галузі. Я закінчила юридичний факультет і тепер війна, яка відбулася в Україні, дає мені можливість спеціалізуватися і допомагати.

Анна - Так, і це надзвичайно важливо. Ти згадала, що входиш до Варненської колегії адвокатів. Ти - адвокат. Чому ти обрала „Право”, як спеціальність?

Десіслава  - Коли я закінчив Варненську мовну гімназію у 1998 році, було дуже популярно, щоб всі ставали лікарями, економістами чи юристами. Я любила історію та літературу, тому що я гуманітарна особистість, точні науки мене трохи лякають. Саме тому я тоді обрала  цей шлях. Далі я в основному займалась продажом  нерухомості в міжнародних компаніях. Після повернення з Іспанії, де я вивчала європейське право в Барселоні, до 2015 року працювала  юристом, не адвокатом. Сама реєстрація в адвокатську колегію відбулася у 2015 році. Колега-юрист запропонувала нам створити  юридичну фірму, і це стало причиною моєї реєстрації. Ми працювали разом, а потім з іншим колегою почали займалися справами стосовно скасування авіорейсів. Після всього я почала працювати  у власному офісі. Тим часом відбувся мій вступ на докторантуру, з якої почалася більш безпосередня діяльність, пов’язана з інтеграцією та захистом біженців.

Анна - Як саме ви познайомилися з біженським та міграційним правом? Як відбувається цей перехід від нерухомості до біженців?

Десіслава  - Правда в тому, що після закінчення юридичного факультету я швидко поїхала до Іспанії, щоб спеціалізуватися на европейському праві. Я жила у Барселоні чотири роки. По поверненню, у мене була велика ностальгія за іспанською мово.. Тож я знайшла компанію, яка шукала іспаномовного юриста. Так почалась моя діяльність, повязана з нерухомістю. Я працювала там юрисконсультом, але вони збанкрутіли під час кризи в цій сфері в 2009 році. Після того, як вони збанкрутували, я пішла на роботу в російську  компанію, але і вони збанкрутували трохи пізніше. Це співпало з народженням мого сина, і в цей період я працювала вдома.

У 2015 році, як я вже згадувала, я вступила до Варненської колегії адвокатів і ми з колегою працювали над різними справами. Там я пробула менше року, перейшовши до сусіднього офісу, де займався справами, пов’язаними з скасуванням авіорейсів. Там  вперше отримала досвід судових засідань. Мені довелося пережити цей сценічний страх, а саме навчитися заходити в зал спокійно. Одна справа писати документи у своєму офісі, інша справа з'явитися в суді – там уже охоплюєш весь процес. Це було дуже корисно для мене.

Щодо цієї дисертації, про яку я згадувала раніше, то пишу її під керівництвом доцента Марії Желєвої. Прийшло багато людей, але я виграла конкурс, і мені запропонували три теми, з яких лише та, що стосується біженців, мала міжнародний елемент. І, чесно кажучи, я вибрала ії через міжнародний елемент і мови, тому що тоді я ще не знала, що таке біженець. Тут, у Варні, ми далекі від потоку біженців, який у Софії.

Анна - Тепер ти юрист ФАР. Як Фундація  стає частиною твого життя?

Десіслава  - В певний момент обрана тема почала напружувати, бо хотілося контактувати з людьми, мати досвід роботи. Але у мене не було такої можливості через пандемію Ковиду, тоді я навіть планувала поїхати до Валенсії, щоб відвідати там табори біженців. Наприкінці минулого року я сказала собі: «Ну, я більше не маю часу відкладати дослідження, буду проводити його дистанційно. Однак саме в цей момент почалася війна. Справи розвивалися дуже швидко, для нас провели два спеціальні тренінги. У цей момент я сказала собі: «Ось, мій час настав! Сюди приходить багато людей, які потребують допомоги». Фактично це стало іншою крайністю. На одному з семінарів я побачила оголошення про конкурс юриста ФАР у Варні. Я вирішила з’явитися на конкурс на цю поспду, і, на радість, мене прийняли в команду. Ось так все і сталося.

Анна - Ти дійсно стала незамінною людиною для ФАР. Але ти щодня працюєш з сотнями людей. І ці люди хочуть від тебе допомоги. Як тобі вдається не вигоріти?

Десіслава  - Ну, важко. Важко нам, людям, які працюють безпосередньо на терені. Але я тут з двома волонтерами з України (Вікторією Стаховою та Вікторією Сидоренко) без яких  я просто б вигоріла. Дуже важко, коли доводиться стикатися з цими проблемами, бачачи розгубленість і двозначність в очах, коли одночасно велика кількість людей ставить питання одне за одним, а у тебе просто немає відповідей. Крім того, ти все повинна пояснювати російською. Тому я кажу, що мені дуже пощастило з двома українками по обидва боки від мене, які несуть дуже велику частину тягаря.

Так, я розумію обидві сторони: уряд і біженців. Я глибоко переконаний, що обидві сторони намагаються зробити все можливе. Ніхто нічого не робить навмисне. Справа в тому, що ніхто насправді не очікував, що це станеться, і ніхто не був готовий.

Так, можливо, опитування слід було розпочати раніше, і потреби біженців можна було визначити на самому початку. Ми можемо довго думати над темою і вказувати на пропуски та помилки. Але правда в тому, що дії випереджають рішення – це можу сказати як безпосередній спостерігач. Працювати безпосередньо на терені дуже важко, цим діляться і мої колеги. Бувають випадки, коли  мозок буквально блокує, ти просто слухаєте, але не чуєш, не сприймаєш. Ти просто стоїш і дивишся, а питання йдуть й йдуть.

Наприклад, в готелі ми були за маленьким столиким, яки ще гойдався, та нас оточили з усіх боків. У цьому положенні я кілька разів намагалась увійти в систему опитування, яка постійно була заблокована, а люди нервово постукували навколо нас своїми реєстраційними картками. Тим часом багато людей дзвонило мені по телефону, а попереду черга біженців постійно задавала питання. І для кожного з них його питання є найважливішим.

У якийсь момент перенапруження я зрозуміла, що немає сенсу намагатися ввійти до системи, яка не працює, і мені потрібно було знайти інший спосіб, як порахувати цих людей. Тоді ми вирішили обійти всі кімнати і таким чином перерахувати людей з особливими потребами, наприклад, незрячих або дорослих віком старше 70 р. Багато з цих людей не мають людини, яка могла б допомогти їм пройти опитування. До того ж система постійно блокує і я бачив це на власні очі в 2-3 години, в які намагався зайти. З 50 спроб мені вдавалося максимум 5 разів. Ті, хто безпосередньо з цим працює, бачить весь абсурд дезорганізації.

Анна - Що для вас є найважчим?

Десіслава  - Найважче і найтяжчее, що я переживаю, це те, що люди, які могли б самостійно впоратися, вони працездатного віку і не мають сьогодні гострої потреби в допомозі, наполягають на своїх питаннях і завжди займають центральні місця і таким чином не дають змоги надати допомогу тим, хто дійсно ії потребує. Ці люди, яким вона найбільше потрібна, навіть фізично не можуть до нас достукатися, коли ми знаходимося в місцях. Настає так звана енергетична задуха, але в цей момент потрібно бути ввічливим і розуміючим по відношенню до кожного. На жаль ті, хто справді потребує допомоги, терпляче чекає осторонь.

А їм дійсно потрібна допомога терміново: є випадки людей з інвалідністю, літні люди та маленьки діти. Наприклад, нещодавно до мене про допомогу звернулась літня жінка з дитиною, також були випадки онкохворих.  Коли ти знаєш, що такі люди є і намагаєшся знайти для них рішення, але в той же час тебе оточують люди, які запитують, чи будуть вони біля моря чи там буде кондиціонер... Так, це важливо, але головна проблема полягає в тому, що не було вчасно виявлено уразливих осіб. Це є найважчим для мене. Та я радію, що принаймні в одному готелі з найбільшою кількістю людей нам вдалося розділити ці групи, і вважаю, що ми зробили все можливе, щоб допомогти цим людям отримати необхідну допомогу.

Є й інші важкі випадки: вагітні жінки та новонароджені, які не мають особистого лікаря і при цьому повертають їх із Національного агентства доходів, бо не є екстреними випадками. Я сама мама і знаю, це відчуття, знаю і яка ти безпорадна, коли народжуєш, наскільки тобі і дитині потрібна допомога та піклювання з боку системи охорони здоров’я.

Я вважаю, що до цього процесу(домоги біженцям) потрібно було мобілізувати більше людей, щоб зараз у нас не було такого стресового буму, в якому людські можливості не можуть витримати таку напругу. Це один з основних недоліків.

Анна - Як в умовах такої напруги вдається балансувати між особистим і професійним життям?

Десіслава  - Я відчуваю, що ця робота мене повністю охопила, ніби я уві сні, від якого не можу прокинутися, тому що коли ти зіткнувся з нею, ти розмовляв з цими людьми, і вони поруч з тобою. З 8:30 ранку, незалежно від того, о котрій годині я повернуся, я повинна надати інформацію про виконану роботу, відповісти на питання, які отримала. Щоб зробити це добре, потрібно постійно читати. У якийсь момент розумієш, що та інформація, згідно якої ти надвав консультації сьогодні, завтра вже не актуальне. Твій мозок працює 24 години. Дуже сподіваюся, що влітку все заспокоїться, можливо, буде ковток свіжого повітря. А ще тобі потрібно відпочити, щоб мати енергію, щоб допомогти.

Анна - Якщо ми зараз повернемося в минуле, чи погодилась б ти працювати у сфері біженського та міграційного права?

Десіслава  - Так, погодилась б, бо мене якось підсвідомо це приваблювало. Я люблю допомагати людям. Мені завжди хотілося поєднувати право (що зайняло у мене більше 20 років свідомого життя, якому я присвятив час, сили). Мрію поєднати право і мистецтво. На даний момент я дуже щаслива, що мені вдалося поєднати тему дисертації з роботою юриста, що справді є дивом. І як би не було складно, я знаю, що це мій шлях. Якщо мені вдасться поєднати це з танцем, мистецтвом, самовираженням – це те, про що я мрію, і я думаю, що в цьому моя сила. Я хочу допомогати дітям, щоб вони могли долати стрес за допомогою мистецтва, навчити їх спілкуватися один з одним, і якщо мені це вдасться, я  можу сказати, що в точному місці. Це є шляхом.

Анна - Що вас мотивує?

Десіслава  - Мене мотивує те, що в мене бере інтерв’ю прекрасна дівчина на ім’я Аня, яка є частиною цієї організації, тому що не буває випадкових речей, а почуття завжди грали в моєму життя велику роль, і іноді їх важко обгорнути в правильні слова. Але скажіть мені, як можна, щоб в тебе брала інтерв’ю дічина, яка є українкою і віддає все своє серце роботі. Ліворуч від мене Вікторія, яка теж українка, але невідомими дорогами приїжджає аж з Іспанії, стає частиною цієїж команди, намагається віддати якомога більше людям і в будь-який момент готова прийняти естафету. Як тільки я з нею познайомився і пішла заселяти її в центр для біженців, вона відразу почала там допомагати, почала спілкуватися з людьми. Я ніколи не зустрічала стільки самовідданих людей в одному місці.

Валерія, яка постійно стоїть за мною і підтримує в кожній ситуації. У мене таке відчуття, що це ангели, а не люди. Я говорю це з абсолютно чистою совістю і всім серцем. Люди мене мотивують!